В царину спокою і тиші мертвою ходою увірвалась музика, пробіглась росою по щоках і зупинила дихання на пісні, тої миті, як оживають портрети. Тільки подумати у дві години вмістити життя людини та ще й пронизати рідними нотами.

Пахне оксамитом і вранішня імла, шукає виділені миті з поміж буденного тепла затоплені, залиплі…

Така розвіяна у тишині нічного спротиву дивишся в небо і з подивом малюєш зірки, без кутиків, лише ніжними колами бездумних думок і затаєних слів.

Коли дощ малює твоє обличчя над стелею. А ти лежиш поруч мене у ліжку, здається так, ніби то небо встелене розгорнуло написану книжку.

У бездиханості вітру бродить спокій. Вулицями ходить зовсім маленького міста. Ото присяде на стовбурі, вкриється соромом листя і захропе, завіє… здійметься зненацька і щосили біжить.

У тиші зідраної з неба

Вродились щедрими слова.

Ніч посіяла спокій з простоти в ілюзії дощу.

Останні хвилини минулого Дощу розтікаються краплями по мокрій стелі піднебесся. Він припіднімає ковдру хмар. Вся розніжена, розпарена лежу в обіймах Сонця.

Ще трішки і я порушу спокій засліпленого сонцем неба.  Розмалюю променями  день, а далі вмощуся на коліна вечору і просто буду сидіти.

Сьогодні Він розцвів сонцем та усівся на моєму підвіконні скраєчку, коло киці, яка солодко дрімає.