Одного ранку, йдучи на роботу, мене зупинив чоловік. З вигляду напівбожевільний, старенький, з сивим волоссям, в пошарпаному одязі. Кажуть, з такими навіть бояться розмовляти – а ну ще поцупить що-небудь.

Знаєш, іноді настає мить, в яку не хочеться нічого – навіть життя. Ні, я зовсім не про суїцидиальні замашки чи мейнстримні порізи на зап'ясті по горизонталі. Я про стан чи то тіла, чи то душі.. Й сама не знаю…

Я не знаю твого імені. Так само як не знаю, чи колись ми зустрінемося із тобою, чи ні. Чи подивимося один одному у вічі…