Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/models/item.php on line 877
Четвер, 05 лютого 2015 00:00

Любила школу, своїх учнів, знання і серце віддавала дітям

Додала

На вихідні чекала дітей. Зранку взялася по дому наводити  порядок. У бібліотеці між книжками випадково натрапила на «Букварик».

Перший і найголовніший підручник кожного школяра. Скільки скарбів людської мудрості і досвіду таїть він у собі. Дбайливо розгорнула книжку. Присіла: за 48 років роботи в школі тисячі разів тримала її у своїх руках…

Народилася 5-го листопада 1933 року в Заріччі на Іршавщині. Її батьки Юрій Степанович та Ганна Михайлівна Фельцани у селі вважалися заможними. Мали свою землю, реманент для її обробітку, коней, розводили свиней, тримали корови. Та найціннішим своїм скарбом вони вважали 6 синів – Івана, Михайла, Василя, Степана, Юрка та Данила і 2 дочок – Марію та Ганну. З дитинства пам’ятає монастир. Стояв він на березі річки Чищаник та церкву,  яку відвідували сім’єю по великих святах та неділях. Земляки збудували її на місці згорілої за кошти односельчан, котрі повернулися із заробітків з Америки і прикупили для неї ще й дзвони, переливи яких  розносилися у будні і свята над усією околицею і навіть, навколишніх сіл.

Першим її директором і учителем у початковій школі став сусід Михайло Гнидяк. Наймудріший, як вона тоді рахувала, у селі чоловік. Як ходяча енциклопедія, він знав усе і про все і міг годинами захоплено розповідати,  як своїм учням, так і  односельцям. Мав він 3-х дочок. Вона товаришувала з  своєю ровесницею Мартою. Бувала в них дома, бачила багату бібліотеку, книги, до яких так жадібно тягнулася. Ще тоді вона вирішила стати вчителькою. Дівчинці   хотілося щоб і її так шанували, і так любили люди, і хвалили за знання, як її улюбленого сільського вчителя.

Друга світова війна підходила до Карпат. Батька забрали угорці. За відмову воювати проти своїх його ув’язнили до концтабору у Ніредьгазі. Звідти йому пощастило втекти. Однак, дома переховувався недовго. Уже в  жовтні 1944-го прийшло визволення. Почалося зародження нового життя. По селах формували бригади будівельників для відбудови зруйнованих війною господарських об’єктів. Батька взяли у бригаду по відновленню залізничного вокзалу у Берегові. Разом з ним у сусідній район стала добиратися Ганнуся. Її прийняли до Берегівської гімназії. Навчання у ній було платне, але батьки погодилися на це, бо дуже хотіли їй дати освіту. Матуся нашила їй кілька гарних обновок. Підшукали квартиру. Так вона опинилася у родині адвоката Ласло Вереша. Своїх дітей вони не мали і сільська дівчинка-підліток стала єдиною для них розрадою і втіхою.

Однієї суботи батько не вийшов на роботу. Замість нього у той день на вокзалі працював брат. Уже понад вечір  вузькоколійкою «Берегове - Хмільник» добралася додому. Батько температурив, марив. Не приходячи до тями, на її руках  у неділю, легко відійшов від життя. Ховав його священик Варфоломій Бантович у саду якого росла єдина у селі загадкова рослина «тенгерисовля» (чорна смородина). Про це вже Ганнуся довідалася згодом, коли стала дорослою.

Успішно закінчила семирічку в Іршаві. Три роки навчалася у Мукачівському педучилищі.  Це були найкращі роки її юності. Вони збагатили її кругозір, світосприйняття і підняли культурний рівень. На роботу її направили у Виноградівський район. Завідуючий відділом освіти  Михайло Андрійович Бора рекомендував молоду вчительку у Великокомятівську школу. Та через рік її попросили  на роботу до Оноку.  На час декретної відпустки замінити тамтешню математичку. Відступати було ніяк. Погодилася. Все було нове. Ночами прискіпливо сиділа над підручниками з алгебри та геометрії. Господар Василь Буря,  у якого винаймала квартиру дивувався, як швидко молода вчителька активно включилася у громадське життя Оноку і здобула повагу його сельчан.

На автобусній зупинці вона випадково зустріла свою долю. Стояли двоє молодих чоловіків. Слово за словом, розпочалася розмова. Юрій Гнетило вже пройшов війну. Був старшим за неї на 9 років. Другий Василь Костак (згодом став головою прославленого колгоспу «Іскра» у Фанчикові) був більш говірливим, дотепним на слово. Та чомусь, із двох серце одразу вибрало першого. І не помилилося. Юрій Петрович став батьком двох її синів і надійним супутником її життя.

Вдома її чекала новина – з декрету виходить математичка і Ганнусю Фельцан переводять у Чепу.  Часу на збори не було. Одразу поїхала по місцю нового призначення у село за Тисою. Коли Юрій Петрович зустрівся з нею уже в Чепі, одразу запропонував їй одружитися. 8 листопада 1955-го у Боржавській сільраді вони розписалися. Весілля не грали. Чоловік одразу поїхав на навчання у вищу партійну школу до Львова. Вона залишилася вчителювати у Чепі. На зимові канікули вперше  поїхала до чоловіка. Ті 10 сніжних, січневих днів проведених у Львові і стали їхнім «медовим» місяцем. Через 2 роки у вересні народився син Михайло, а у березні 1961-го –  син Євгеній.

Чоловік завжди був на керівних роботах: завідував організаційним відділом райкому партії,  головою рай виконкому, директором кооперативно-професійного училища, головою районної організації ветеранів війни та праці. Це завжди стимулювало її, не давало розслабитися. Постійно була на виду у людей. Далі вчителювала. Вела початкові класи у 5-ій міській школі,  а згодом у новозбудованій 8-ій середній школі. До роботи, яка стала  змістом її життя завжди відносилося дуже відповідально. Повністю розчинялася у шкільних буднях. 1-го вересня батьки приводили до школи своїх «першачків». Всі старалися, аби їхні діти обов’язково потрапили до її класу. Маленькі непосиди любили її як рідну матір, залюбки горнулися до неї. Ніколи вона не гримала, не кричала на них. Було достатньо подивитися на дитину і та розуміла, що щось зробила не так, як було слід.

Ганна Юріївна уміла цінувати дитячу старанність, вчасно підтримати її, похвалити. Допомогала учневі розкритися, сповна використати свої можливості. Знала хто гарно пише, читає, співає, малює, танцює, тримає першість у спорті. Заохоченням для її вихованців були прості слова вчительки –  «Який ти сьогодні молодчина». На її очах росли,  формувалися маленькі особистості. До школи постійно запрошувала і ветеранів війни та праці: добровольця-фронтовика, організатора музею у селі Підвиноградово, першого керівника районного хору ветеранів  війни Івана Саса; уславленого танкіста, Героя Радянського Союзу Миколу Кухаренко; єдиного учасника Параду Перемоги у Москві Федора Єфремова; керівника духового оркестру Антона Козуба; розвідника Григорія Ляшенка…

Вчила дітей бути правдивими, невтомно працювати, любити рідну землю, надійно її захищати, постійно примножувати її славу і матеріальні статки.

Її вихованці стали гідними громадянами України. Юрій Готра працює стоматологом, Степан Бочкай – міський голова, Василь Ціцей – його заступник, Наталія Краснай – заступник директора дитячої школи мистецтв імені Бели Бартока, Ігор Чегіль – мікробіолог клінічної лабораторії діагностування і лікування хворих у районній лікарні, Юрій Тупиця та Октавія Фізеші – науковці, Світлана Тарнавсяка –  юрист, Світлана Сливка, Наталія Логойда та Марія Ярема її послідовники –  вчителі…

82 річна жінка дбайливо зберігає численні грамоти, подяки за свою добросовісну багаторічну роботу на педагогічній ниві, стопки листів та листівок  із різних кінців світу зі словами щирою людської вдячності,  адресовані своїй першій вчительці від колишніх її вихованців. Як мати пишається синами та невістками. Старший її син Михайло працює охоронцем торгової бази «Сніжинка». Невістка Олена – викладає у  Виноградівському коледжі. Внуки – Юрко у Підвиноградові зайнятий виробництвом паперових виробів, салфеток і скатертин, – Сашко – інкасатор в «Ощад Банку». Другий син – Євгеній теж інкасатор у цій же фірмі. Його дружина Світлана викладає у дитячій школі мистецтв, роками веде учнівські та учительські хори, вокальні ансамблі та дуети виступи яких скрашують масові культурно-мистецькі заходи, як районного так і обласного рівнів. Внуки: Федір, торік закінчив факультет туризму і обслуговування готельних комплексів при Львівськім національнім університеті,  по спеціальності зараз працює у Львові;  Євгеній – молодий фахівець електрик у маминому колективі, де вже отримав визнання і належну професійну оцінку.

Чоловіка Ганна Юріївна втратила  2 листопада 1995 року. Діти зробили все, щоб не почувала себе самотньою, обділеною долею. Щаслива, що прожила таке цікаве і змістовне життя. Жоден день із минулого вона б не змінила. Жила серед людей, серед них пізнала творчу радість і окриленість, серед них знайшла себе і прагне бути і надалі корисною для людей.

 

Марія Конкіна

 

 

 


Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/templates/default/item.php on line 248
Марія Конкіна

Я нікому не віддам твою весну, край зелений і незайману красу, дикий ліс, квітучий яблуневий сад, тиху велич переплетених Карпат! Україна - моя радість і журба, моя тиха, віком стомлена сльоза. Ми разом з тобою будемо завжди, моя пісне, білим голубом лети...

Люблю дітей за їх наполегливість, неупередженість та щирість...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.