Я не в курсі де ти був, коли мені було 4. Кажуть, ти існуєш давним-давно і дітей радуєш раз у рік подарунками. Я не пам’ятаю тебе у своєму дитинстві. Пам’ятаю Діда Мороза з білою бородою, з червоними щоками і носом та ще й в червоному до п’ят кожусі. Я була його внучкою скільки себе пам’ятаю у школі. Я знала справжнє його лице та ім’я, бо на репетиціях він був простим старшокласником. В більшості я вивчала текст новорічного сценарію, і частенько підказувала слова «старенькому». Майже щороку під Новий рік старшокласники мінялися, але Дід Мороз завжди був у тому самому кожусі. Я була незмінною його внучкою Снігурочкою. Це було свято і хоча з самого малечку достеменно знала, що нічого такого насправді не буває – радіти я вміла. Я любила радіти, просто радіти…Навіть тоді, коли цукерки з’їдалися, берегла фантики. Складала їх у скриньку і час від часу діставала, гарно розгладжувала, принюхувалася, бо вони довго зберігали запах шоколаду. Блискучі, сяючі, з малюнками – вони викликали у грудях шалену бурю свята. Дитинство моє не було багате на подарунки, тому й фантики залишалися надовго дорогими призами.
Ну що ж не було тебе, та й не було…
… і бажання мої не складені,
і надії мої не зібрані.
Подарунки дитячі жадані
уже часом хитренько списані.
Не маю гадки, що в тебе попросити, яку дрібничку, аби не заморочувати.
Хотілося б книжку, читаючи яку, була би настільки вражена, як колись, перечитавши в першому класі казку Дімарова «Для чого людині серце» Відтоді я прочитала багато книжок – цікавих, розумних, але живу за принципом тої ще казки… Десь у чотири, знаю, у тебе просила би нові сандалі, справжні, лаковані, а то моя мама старі фарбувала фарбою для вікон, аби вони хоч трішки були новішими. Я би просила нові туфельки кожного року. Ти би знав, як уважно слідкувала та задивлялася що носять мої ровесниці, вчителька, і коли бачила новенькі з пряжками, або шкіряні начищені, обтягнуті по нозі, елегантні, то кращої прикраси, вважала, для жінки не існує.
Подаруй мені Миколаю… кришталеві черевички! І хоча моїй особі вже пізно їх носити, буду любуватися, як колись у дитинстві, буду насолоджуватися світом ілюзій, скарбом казки, щоб ніколи не зникало відчуття щастя…
Твоя, ще досі дитина, Валентина Близнюк.
